«Я — людина східна», — писав 1966 року Єжи Ґедройць Юліушові Мєрошевському. Помилково було б вважати, що ця заява стосувалася лише литовського коріння Редактора.

Адже містом дитинства народженого в Мінську Ґедройця була Москва, частина його родини мала російське коріння (сам він також одружився з росіянкою), а в його жилах текла й грузинська кров. «Гадаю, у мене є певне чуття цих справ», — писав далі редактор «Культури» своєму найважливішому політичному публіцистові. І він не помилявся. Десятиліттями постать Єжи Ґедройця незмінно асоціюється з питаннями Східної Європи, затьмарюючи навіть інші аспекти його діяльності — як хоча б відкриття й популяризацію найвидатніших польських письменників другої половини XX століття — а поняття чи «лінія» Ґедройця і нині трапляється в польській пресі під час дискусій на тему польської східної політики.

Україна — вперше

Не тільки коріння було вирішальним у східних захопленнях Єжи Ґедройця. Через структуру Другої Речі Посполитої і її геополітичне положення кожен, хто вдавався до публічної діяльності, мав зіткнутися з проблемою українців, білоруської меншини чи відносин із Радянським Союзом. Так було і в випадку Ґедройця — з національними питаннями він зіткнувся ще під час навчання, коли записався на історію, щоб відтермінувати військову службу. Він відвідував семінар проф. Мирона Кордуби, присвячений історії України, але, як сам зізнавався у своїй автобіографії, переламним моментом — уже під час роботи в міністерстві сільського господарства — стала зустріч із Гуцульщиною. Це звело його з українським питанням. Проблема відносин між польським і українським народами була регулярною темою публікацій у редагованих Ґедройцем довоєнних часописів: «Бунті молодих» і «Політиці». Навіть сам на запит міністерства закордонних справ створив часопис «Схід». Однак початково зацікавлення Ґедройця і його видань не виходило поза справи будування — шляхом примирення — відносин із меншинами на території Польщі, лише з 1934 року українська проблема розширилася на питання незалежності цього народу. Та це все вписувало Ґедройця в «прометейську» та «яґеллонську» політику, яку з більшим чи меншим успіхом намагався запроваджувати табір пілсудчиків. «Незалежний “Бунт”, а пізніше “Політика” не стільки ініціювали проблему, скільки продовжували зацікавлення нею й модифікували спроби її вирішення, у міру того, як змінювалися польсько-українські відносини та міжнародна ситуація», — писав історик Рафал Габєльський, який займається діяльністю Ґедройця. Війна і зміна кордонів Польщі, звісно, зумовили коригування Ґедройцевого підходу до Сходу в період еміграції, однак його дух — пошук примирення — залишився такий же.

Простір УЛБ

Уже 1952 року «Культура» Єжи Ґедройця опублікувала текст Юзефа Лободовського, який постулював примирення між поляками й українцями, але передовсім наважилася надрукувати лист семінариста Юзефа З. Маєвського, в якому прозвучали такі слова: «Так, як ми, поляки, маємо право на Вроцлав, Щецін і Ґданськ, так і литовці слушно домагаються Вільнюса, а Українці — Львова», а також: «Нехай литовці, які переживають гіршу долю, ніж ми, тішаться своїм Вільнюсом, а у Львові нехай розвівається блакитно-жовтий прапор».

Для еміграції, яка досі мріяла про повернення Польщі в довоєнні кордони (але й для країни, де ще кілька років тому звучали пісеньки типу: «Jedna bomba atomowa i wrócimy znów do Lwowa» [Одна атомна бомба — і ми повернемося до Львова]) прагнення змиритись із втратою цих двох святих для поляків міст було рівнозначним блюзнірству. Обурення лунали без кінця. У відповідь «Культура» коротко представила свою позицію: «Польща може здобути й утримати своє незалежне існування лише в рамках об’єднаної всієї Європи. Ми переконані, що право участі в майбутньому європейському федеративному союзі мають не тільки народи, які творили незалежні держави в 1939 р, але й українці й білоруси. З огляду на нинішню й майбутню небезпеку російського імперіалізму утворення незалежної України і її членство в європейському федеративному союзі — це для Польщі справа першочергового значення».

Розстріляне відродження

Ґедройць ніколи не відступався від обраної ним лінії, а східні справи мали своє стале місце на шпальтах «Культури». Він весь час шукав контактів із українськими чи російськими емігрантами та схиляв їх до співпраці. Один із найважливіших авторів «Культури» став українець Богдан Осадчук, який також допоміг Ґедройцю встановити контакти з лідерами української еміграції. Іншим аспектом цієї діяльності було видання антології української поезії «Розстріляне відродження», що вийшло наприкінці 50-их років XX ст. Завдяки цьому виданню він здобув прихильність української еміграції і не тільки. Найкраще бачення Єжи Ґедройця представив у своїй публіцистиці Юліуш Мєрошевський. Це він у 1974 році в статті «Російський “польський комплекс” і простір УЛБ» писав, що Польща має відхреститися від яґеллонської ідеї, яка у литовців чи українців має асоціюватися з польським імперіалізмом. Польща має прагнути до співпраці з українцями, литовцями й білорусами (тому й скорочення УЛБ), бо тільки суверенність цих народів захистить Польщу від російського імперіалізму. Мєрошевський зрештою розраховував, що росіяни також зможуть зректися імперіалізму: «ідея самостановлення й свободи для братніх народів, що відділяють нас від Росії — коли водночас щиро зректися будь-яких імперіалістичних планів, до яких слід зарахувати надію домовитися з Москвою над головами цих народів — таке розуміння програми могло б повернути польській визвольній політиці високу моральну складову, якої нині їй не вистачає».

Практичною реалізацією концепції УЛБ була, скажімо, «Декларація в українській справі», опублікована «Культурою» 1977 р. Це був документ, підписаний російськими інтелектуалами (зокрема Андрєєм Амальріком, Владіміром Буковським, Наталією Ґорбанєвською) і поляками (Єжи Ґедройцем, Юзефом Чапським, Ґуставом Герлінґ-Ґрудзінським), які «висловлювали солідарність із українцями, які боролися за незалежність їхньої країни, й вимагаючи ліквідувати радянський колоніалізм». Залучення Ґедройцем росіян до звернення із закликом зректися претензій щодо українських земель, було чимось нечуваним (навіть донині, зрештою, багато російських демократів не хоче визнати за Україною права на повну незалежність). Це було не вперше, коли Ґедройць включався в відносини між народами Радянського Союзу: ще 1966-го він намагався активізувати українських інтелектуалів, які працювали в західних університетах, щоб вони підписали звернення проти репресій у Радянському Союзі щодо російського літератора Анрєя Сінявського. Як переконував Івана Рудницького редактор «Культури», «участь українців у протестній акції мала б велике політичне значення».

В інтересах Польщі

Поняття УЛБ вже закорінилося в польській мові, але сліди його ми знаходимо і в політичній практиці, де УЛБ не обмежується лише до трьох країн, а часом означає навіть усю Східну Європу й Кавказ. Уже 1981 року «Солідарність» явно в духу Мезон-Лафіт опублікувала «Послання до людей праці Східної Європи», в 1989-1991 роках Польща, коли ще існував Радянський Союз, вела політику «двоколійності», тобто одночасних відносин із Москвою і республіками, що ставали все більш самостійними, в 1991 році першою серед усіх країн у світі визнала незалежність України (щодо Литви, на жаль, спізнилася), а на конференцію Мєрошевського й Ґедройця посилались і президент Александр Квасьневський, і Лех Качинський, і Броніслав Коморовський.

Із концепцією УЛБ нерозривно пов’язана російська проблема в польській політиці. Дехто вважає, що УЛБ спрямована проти Росії, але це неправда. Єжи Ґедройць ніколи не був антиросійським, а навіть розраховував на примирення з неімперіалістичною Росією. Також на думку одного з видатних польських інтелектуалів і дипломатів, Адама Данеля Ротфельда, власне лише зближення з Росією дозволить вповні реалізуватися баченню Ґедройця. «Мене завжди захоплювала російська література. Я читав російською майже стільки ж, як і польською, тобто дуже багато», — писав Князь із Мезон-Ляфіт у своїй автобіографії.

«Культура» постійно шукала контактів і співпраці з російськими еміграційними колами, а «Літературний інститут» видавав книжки російських авторів. У редакторській роботі взірцем для Ґедройця був російський інтелектуал XIX ст. Александр Герцен і його часопис «Колокол». «Наше завдання — відігравати роль дріжджів і розповсюджувати певні думки. Герцен також не був уповноважений. Ми ж від нього вправніші, нам більше пощастило, оскільки він погорів на польському питанні, а ми (поки що) не втратили позицій, просуваючи ідею вирішення справи Вільнюса і Львова», — писав він Єжи Стемповському.

Концепція УЛБ була в розумінні Мезон-Лафіт функцією ширшої зовнішньої політики. Передбачалося — абсолютно слушно — що примирення з народами Східної Європи — це ключ до безпеки майбутньої суверенної Польщі. «Нашою головною метою повинна бути нормалізація польсько-російських і польсько-німецьких відносин паралельно до захисту незалежності України, Білорусі та прибалтійських країн і тісної співпраці з ними», — стверджував він в «Автобіографії на чотири руки». Іншим разом в інтерв’ю Барбарі Торуньчик він говорив, що Польщі потрібна така незалежна Росія, як і незалежна Україна, щоб часом грати з одним партнером проти іншого. Ґедройц був небайдужим до Сходу, але на все дивився крізь призму інтересів Польської держави. Просував концепцію УЛБ, бо симпатизував народам Східної Європи, але переважно тому, що це було, на його думку, вигідно Польщі. Він також стверджував, що позиція Польщі на Заході залежала від її значення на Сході. Тому — вже після 1991 року він виступав за збереження відносин із країнами УЛБ, навіть якщо їхні очільники не виправдали очікувань. На його думку, отже, в інтересах Польщі була співпраця з Білоруссю Аляксандра Лукашенка.

Це не означало, що слід закривати очі ситуацію з правами людини. Він до останнього долучався до різних акцій на підтримку демократії у Східній Європі — 1998 року «Культура» опублікувала Білоруську Декларацію Свободи, яку підписали білоруські інтелектуали, і — з польського боку — зокрема Єжи Ґедройць і Анджей Вайда. А ще за рік до смерті переконував Чеслава Мілоша, щоб той разом із Віславою Шимборською висунув на Нобелівську премію білоруського письменника Василя Бикова. «Тобі не треба пояснювати, що нагородження цією премією білоруського письменника буде, без перебільшення, революцією в Білорусі», — писав він авторові «Поневоленого розуму».

Ґедройць був прихильником польсько-українського порозуміння, критикував поляків за антиукраїнську позицію, але протестував, коли неправду говорили українці. 1976 року, коли знайшов в одному з українських часописів знайшов неправдиву інформацію про польсько-українські відносини, він писав Івану Кедрину-Рудницькому: «Між українцями й поляками багато питань — питань прикрих чи вельми важких. Однак я не думаю, що варто було оперувати неточною інформацією. Здається, це в інтересах наших народів нормалізація відносин, а для цього необхідно говорити одне одному в очі всю правду — але тільки правду».

Що по Ґедройцеві?

Не слід сприймати концепцію Єжи Ґедройця як щось, що не підлягало жодним модифікаціям. Він сам в одному з інтерв’ю говорив: «Наша позиція — що видно у статтях Мєрошевського — переживала постійні зміни. У цій кон’юнктурі є можливості для гасел нейтралізації. У іншій — для чогось іншого. Зрозуміло, що до ситуації з більшим чи меншим успіхом, але треба адаптуватися. Хоча би тому, що навіть якщо не маєш впливу на перебіг подій, то змушуєш людей замислитися, подумати. Мабуть це я й вважаю найважливішою роллю “Культури”. Чи різні концепції спрацювали, чи ні — це немає великого значення. Важливо відповідати дійсності. І зважати на світову громадську думку».

А як до концепції Ґедройця дивилися й дивляться її адресати? На жаль, ні вони, ні весь доробок «Культури» не надто відомі в країнах Східної Європи. Ґедройця знають і цінують еліти цих країн, а також вони пропонують трактувати ідеї редактора «Культури» як вихідної точки. Видатний український історик Ярослав Грицак кілька років тому писав: «Боюся, з Єжи Ґежройцем може статися те, що сталося з багатьма класиками: про них багато говорять, але їх мало читають, а ще менше розуміють. Нам дуже потрібне правильне розуміння Ґедройця після того, як його доба вже завершилася. Його писання постали в певних історичних контекстах, які ніколи не повторяться. Багато з того, про що він писав добре чи погано — втрачає сенс у новому світі, що виник після 1989 року, а потім також після 11 вересня 2001 року і після Помаранчевої революції 2004 року. Польсько-українські відносини, на щастя, владналися, але обидва народи опинилися перед новими викликами й новими загрозами. Питання, на яке ми повинні відповісти, якщо хочемо залишитися чесними самі з собою: що по Ґедройцеві?»

Анджей Бжезєцький — головний редактор часопису «Нова Східна Європа» і публіцист «Тиґодніка Повшехнеґо».