Часто згадують вислів Єжи Ґедройця, що «політика — це не таїнство». Проте багато людей забувають, наскільки важливою була для нього теза — «змінюючи погляди» водночас «дотримуватися принципів». У році, що добігає свого завершення, ми на порталі ледь не пропустили 50-річчя справи, що свідчить наскільки важливою для редактора «Культури» була в політиці лояльність, чи точніше — порядність. Йшлося про українського генерала Павла Шандрука, якому редактор вирішив надати слово у червневому номері журналу за 1965 рік.

З-під Кременця до Каліша

Павло Шандрук народився в Борсуках поблизу Кременця в 1889 році. У царській армії здобув звання штабс-капітана. Після березневої революції, у травні 1917 р., у його полку було сформовано український батальйон на чолі власне з Шандруком. Він воював проти більшовиків будучи командиром бронепоїзда, а пізніше до 1920 року воював у армії Української Народної Республіки. У польсько-більшовицькій війні брав участь на польському боці разом із отаманом Симоном Петлюрою. Коли в листопаді 1920 року Червона армія розгромила війська УНР, а близько 19 000 українських солдатів евакуювали до Польщі, Шандрук потрапив у табір для інтернованих № 10 у Каліші. З самого початку він був залучений до суспільно-політичного життя української діаспори, повноцінно розгорнувши свою діяльність після 1926 року, який став переломним для цієї групи. «Якщо, — згадував сам Шандрук, —раніше начальник Генштабу ген. Станіслав Шептицький міг сказати українському генералові Володимиру Сальському: «Геть із Польщі, обірванці!», то після травневого перевороту українські союзники у своїх правах були майже прирівняні до польських ветеранів.  Уже в травні 1921 саме їм під час відвідин табору № 10 маршал Пілсудський сказав: «Я дуже перепрошую, панове, дуже перепрошую».

Договір і честь

У 1927 р. Шандрук увійшов до складу таємного українського Штабу міністра військових справ, що діяв «під прикриттям історичних досліджень (...) у Польському військово-історичному відділі на чолі з генералом Юліушем Стахевичем». Один із документів того періоду — проект схеми Штабу міністра з прізвищами його співробітників, зокрема Павла Шандрука — можна переглянути на сайті Інституту Юзефа Пілсудського в Нью-Йорку. Це не означає, що наукова діяльність Шандрука була фікцією: для однієї лише «Військової енциклопедії» за ред. Отто Ласковського він написав близько 80 статей, зміст яких — він підкреслював це роками пізніше — ніхто не цензурував. У 1933 році вийшла його праця «Українсько-російська війна 1920 року в документах». Саме в цей період, будучи членом «Прометея», він познайомився з багатьма політиками, близькими до цього руху, зокрема, як він стверджував, з Єжи Ґедройцем.

Амбітний український військовий — хоча йому було вже 48 років і незадовго до цього він закінчив Радіотелеграфний інститут — у 1936 році вступив до Війська Польського, «щоб вчитися». Оскільки до Вищої військової школи приймали офіцерів у званні від поручика до майора, він погодився на верифікацію свого військового звання: український генерал-хорунжий став контрактним польським офіцером у званні майора. У 1938 році Шандрук закінчив ВВШ і підписав черговий контракт, цього разу в званні підполковника. 

Вересень 1939 року застав його в 18-тому піхотному полку, де він був заступником командира. Хоча контракт дозволяв йому піти зі служби в ситуації початку війни, він згадував таке: «(...) це було немислимо для мене, носити мундир польського солдата і зняти його в час, коли Польща потрапила в біду». Викликаний до Варшави з Іновроцлава, де він керував підготовкою до оборони, потрапив у район Красноставу, де полковник Ян Братро зібрав солдатів з різних підрозділів, створюючи 29-ту піхотну бригаду. Життя багатьох солдатів Бригади врятував начальник її штабу, який фактично керував підрозділом — ним був Павло Шандрук. За наказом ген. Б. Ольбрихта йому було доручено командування об’єднаних груп: п-к Братри, п-к Вані, п-к Шулевича, п/п-к Ґумовського, а також батарея пор. Лашкевича. Під час битви під Лабунями група п-к Братра мужньо протистояла німцям вздовж шляху Замосць-Грубешів, а коли це стало неможливим і група отримала наказ відходити з цього району, п-к Шандрук «... пішов особисто на позиції провідних батальйонів представити їх керівництву план відступу. (...) Оскільки п-к Братро більше не був на командному пункті, цей наказ не було передано на передові позиції підполковникові Шандрукові, який після його отримання, особисто контролював черговість відступу батальйонів з позицій. Відступ відбувався вже під сильним вогнем німецької артилерії і з оточеним флангом, до якого наближалися німецькі бронемашини. Ситуація бригади була фактично безнадійною, попри це війська успішно вийшли з пастки, уникаючи знищення великою мірою завдяки особистому втручанню підполковника Шандрука, його далекоглядності, енергії і відвазі»  . 

У Третьому Райху

Поранений у бою Шандрук потрапив у полон. Через важкий стан його відправили до лікарні в Кельці, а потім — звільнили додому. Шандрук повернувся до дружини, до Скерневиць. На початку 1940 року за доносом колишніх колег — українських офіцерів, він був заарештований гестапо і провів у слідстві понад півроку. У 1941 році Шандрук, повернувшись до Скерневиць, став керівником місцевого кінотеатру. Як він сам згадував — це багато разів підтверджував, серед інших, видатний невропатолог, проф. Єжи Кульчицький, який знав Шандрука ще до війни — в цей час Шандрук мав тісні зв’язки з польським підпіллям, а в кінотеатрі завжди працювало декілька людей, яким загрожувала депортація до Німеччини. До речі, після вступу росіян дружина генерала Шандрука переховувалася, а потім втекла до Берліна — власне завдяки підтримці з боку підпілля Армії Крайової.

У 1941 році, перед гітлерівською атакою на СРСР, Шандрук був серед людей, які, як вирішила Німеччина, були готові до співпраці в рамках Українського національного комітету. Його переконали, що вони збираються створити українську державу. Через роки він писав: «Усе це було для мене величезною і неприємною несподіванкою. Я вже міг спостерігати, що витворяли німці в Польщі і в мене не було ніяких підстав очікувати жодних добрих намірів Німеччини в стосунку до України». У результаті, однак, як радник Шандрук потрапив до Румунії. Через декілька днів після атаки на СРСР — ефективність якої здивувала навіть німців — було вирішено, що «ані українські генерали, ані політики» Райхові абсолютно непотрібні і йому було дозволено повернутися до Скерневиць. 

Наприкінці 1944 року генерал Павло Шандрук отримав депешу від президента-емігранта Української народної республіки Андрія Лівицького, який наказав йому негайно прибути до Берліна. Лівицький попросив Шандрука очолити Український національний комітет — орган, який мав бути створений для співпраці з Німеччиною, з метою уникнення компрометації нею уряду в екзилі. Через роки він згадував, що спочатку ця ідея здавалася йому абсурдною: «В останні години війни — з якою метою? Але коли мені представили становище українців, які були робітниками в Німеччині або солдатами німецької армії і, зокрема, розташування 1-ї української дивізії, я капітулював. Справді – треба рятувати!». Після тривалих переговорів, метою яких було, серед іншого, збереження незалежності від Комітету визволення народів Росії ген. Власова — Комітет був створений, і 15 березня 1945 р. визнаний МЗС Німеччини офіційним представником українських політичних сил. Два дні потому його члени зібралися єдиний раз, щоб передати всі цивільні та військові повноваження ген. Шандрукові. Він також очолив Українську національну армію, що мала зібрати всіх українських вояків, які воювали за німецькими наказами. Шандрук одразу почав діяти: «(...) я послав довірених людей (у тому числі й ген. Крата) до українських відділень (УВВ – Українське Визвольне Військо), щоб вони негайно усунули командирів-німців і разом з відділеннями перейшли на бік антигітлерівської коаліції. У випадку, коли це було неможливо виконати, вони мусіли наказати відділенням залишити зброю і розійтися. А українців у німецькій армії було, навіть за німецькою статистикою, понад 220 тис. [людей]. Другим завданням, яке я поставив перед собою, було перекинути на захід максимально усіх наших політичних і соціальних діячів, інституції і духовенство тощо, щоб вони якомога швидше потрапили в руки аліантів, з метою їх порятунку і як мої посланці». 19 квітня 1945 року Шандрук дістався до 1-ї української дивізії, розташованої поблизу Грацу в Австрії, як з того моменту він наказав називати попередню «14 Grenadier-Division der Waffen SS (1 Ukr. Div.)», також відому як «Галичина». Воїни присягнули на вірність Україні та нашили на шапки відзнаки з «тризубом». 8 травня Шандрук вивів свої частини з фронту і наказав організувати відхід на захід, де вони мали переправитися через річку Муру. У той же час він надіслав посильного з листом до ген. Владислава Андерса з проханням до англійців про інтервенцію. 10 травня дивізія перемістилася на території, окуповані англійцями та американцями, а потім була інтернована в Італії, де дислокувалася армія Андерса. Шандрук, ймовірно, зустрівся з ним тоді, намагаючись врятувати своїх солдатів — переважно громадян Другої Речі Посполитої — від передачі їх росіянам. Це стало можливим завдяки підтримці Папи Пія XII, яку здобув архієпископ Іван Бучка. Якщо, дійсно, таку мету Шандрук ставив перед собою кількома місяцями раніше, коли приймав пропозицію очолити Український національний комітет, то її було досягнуто.  

«Військова відвага»

Генерал Шандрук підсумував свою командирську діяльність під час Другої світової війни, написавши в 1947 році в уже цитованому вище листі до ген. Тадеуша Пелчинського: «Є ще одна річ, я вважаю її дуже важливою. Коли я був командиром угруповання під Замостю, я представив ряд польських офіцерів до бойових нагород за справді героїчний бій під Краснобродом 26 вересня 1939 року: п-к Яна Філіповича до Virtuti Militari V, кап. Яна Гурецького, кап. Казімєжа Залеського, кап. Тадеуша Кшишковського, пор. Хойновського, ппор. Зигмунта Седлецького і ппор. Кашевського до Хреста Хоробрих. Не дивно, що папери було загублено, але на мій погляд, було б справедливим поновити справу призначенння нагород».

Він не міг очікувати, що майже 20 років по тому Virtuti Militari саме цього п’ятого класу буде висіти і в нього на грудях, і що саме завдяки цьому факту про його ім’я дізнаються багато поляків, які б в іншому випадку навіть не знали б його прізвища. Про нагородження Шандрука Virtuti Militari генералом Владиславом Андерсом емігрантська преса написала лише в 1964 році, хоча сам указ президента Польської Республіки щодо цього питання датується 17 березня 1961 року. Копію, що підтверджує цей наказ Міністерства національної оборони опублікував «Narodowiec» 17 квітня 1965 року.

Один з перших цю новину опублікував «Dziennik Polski» з Детройту, наступними були, серед інших: «Wrocławski Tygodnik Katolików» (S. N., «Virtuti Militari для генерала СС», 25.10.1964), вищезгаданий «Narodowiec» (Станіслав Юзвяк, «Хто дав Павлові Шандрукові, командиру дивізії СС Галичина польський орден Virtuti Militari», 17.11.1964), «Nasz Znak» (Стефан Мережка, «Virtuti Militari на грудях командир СС-Галичина», № 4/1964); «Prawo i Życie» (Яцек Вільчур, «Virtuti для есесівця», 31.01.1965) та ін. Єжи Ґедройць помітив наростаючу хвилю критики щодо присудження Шандрукові Virtuti Militari і вирішив, що не може залишатися осторонь. 3 січня 1965 року він писав Єжи Стемповському: «Не знаю, чи звернули Ви увагу на дику атаку проти генерала Шандрука, спричинену тим, що він був нагороджений Virtuti Militari (Андерс) за Вересневу кампанію, де командував бригадою піхоти. Цю атаку в пресі розпочали проваршавські видання («Nowy Znak» [має бути «Nasz Znak» — прим. авт.] у Швеції, «Oblicze Tygodnia» тощо), а зараз її підхопила «Літературна газета». І Андерс, і генерал Пелчинський бояться говорити про ці речі і неначе води в рот набрали. Оскільки я дуже ціную Шандрука, то вважаю, що його необхідно захищати. Через полковника Яна Ковалевського мені вдалося отримати матеріали на цю тему. Крім того, у мене є щоденники Шандрука, які були опубліковані в США в 1959 році. Шандрук у злиднях і дуже старий. Я думаю, що для поляків захистити його — не лише обов’язок, це також може мати великий резонанс серед українців і виправить цю лондонську дурість. Чи хотіли б Ви написати про це для березневого номера? (...)». Однак остаточно «Культура» зайнялася цим питанням лише в червневому номері 1965 року, опублікувавши уривки з щоденників генерала з оглядом Маріана Каміля Дзевановського та редакційним поясненням «за що генерал Шандрук отримав Virtuti Militari». Воно закінчувалося думкою, що «він зробив набагато більше для порятунку війська, ніж можна було б очікувати від пересічного командира в подібній ситуації. Під час бойових дій 1939 р. п/п-к Шандрук поводився як вірний і хоробрий офіцер. Внаслідок цього після війни його було нагороджено хрестом Virtuti Militari».

Захист «Культурою» Шандрука не залишився непоміченим — цьому єдиному питанню була присвячена низка статей у періодичних виданнях, що виходили в Польській Народній Республіці, а також в тих, які еміграція вважала пов’язаними з режимом: «Życie Warszawy» («Гноми i різники», 17 серпня 1965), «Trybuna ludu» («На славу колаборації та зради», 20 червня 1965), «Express wieczorny» («Гонка за прихильністю українського есесівця», 24 червня 1965) та «Oblicze tygodnia» («Гітлерівський генерал і його захисники з паризькій «Культурі», № 332/1965). «Nasz Znak», що виходив у Швеції, на замовлення режиму звинуватив Єжи Ґедройця у фінансових розкраданнях під час його роботи в Польському посольстві в Бухаресті на початку війни, об’єднав обидві справи в одне, починаючи статтю із назвою «У матні» (№ 9, вересень 1965) словами: «Уперто відмовчуючись про власний злочинний бухарестський скандал, Єжи Ґедройць вирішив особисто вступити в бій у справі колишнього українського есесівця Павла Шандрука».

Проте з певністю можна сказати, що жодна з атак з боку режимних або крипто-режимних журналів не була настільки болючою для Ґедройця, як реакція одного з його найближчих соратників Бориса Левицького, про що згадує у своїй статті Богуміла Бердиховська. Ще до публікації матеріалів, присвячених Шандрукові, коли Ґедройць шукав авторів, готових написати про це питання, Левицький був категорично проти: «На мій погляд, не варто цікавитися справою Шандрука. Це все таке неясне і заплутане, що краще не провокувати історії, які могли б в результаті завдати шкоди «Культурі» — писав він у листі від 30 листопада 1964 року. Українська еміграція сама винна, що вона не спромоглася на с е р й о з н у критику всього, що відбувалося під час війни в німецько-українській сфері. Кожного, хто відважиться перетнути або доторкнутися до цього табу наша еміграція «розбиває» з дивовижною солідарності, до речі, такою солідарністю, на яку ми не спроможні в елементарних питаннях, можливо навіть вирішальних для нашого існування». У відповідь на публікацію «Культури» Левицький слав Ґедройцеві чергові удари блискавки: «На мій погляд, фатальною помилкою було друкувати спогади Шандрука. Це не спогади, а спроба виправдати огидну і нікому непотрібну колаборацію з нацистами. Спроба примітивна, переповнена брехнею і викручуваннями» – переконував він 30 червня 1965 року. У відповідь на це 6 липня Ґедройць намагався спокійно представити свої аргументи: «Генерал Шандрук був польським офіцером за контрактом, його було нагороджено польським військовий орденом і як тільки його почали атакувати з боку Варшави і еміграційної преси, що пише на замовлення СБ (...) я вважав своїм обов’язком дати йому можливість пояснення. Незалежно від того, чи такі дії є популярним чи ні. У певних випадках витворився свого роду терор публічної думки і я аж ніяк не збираюся цьому підпорядковуватися, тим паче, що цей терор публічної думки надає голос практично тільки одній стороні». Проте ці аргументи не переконали Левицького, який в листопаді/грудні 1965 навіть погрожував закінчити свою співпрацю з Ґедройцем: «(...) Я хотів ще раз сказати, що публікація дурнуватих і неправдивих колаборантських медитацій пана Шандрука було фатальним ляпасом одній з політичних ліній «Культури». Ви не зламали жодного табу, тому що ганебна поведінка частини української інтелігенції під час окупації є справжнім табу (...). Стаття пана Шандрука не має нічого спільного з жодним табу. Або ж все це є малозначущим у порівнянні з тим, що, на мій погляд, просто не можна у прогресивному журналі поряд з матеріалами, які пишуть у наших країнах і передають на захід і т.д., і т.д. друкувати такі шандруківські статті (...) Якщо для Вас моя співпраця в «Культурі» є потрібною, то умовою була б публікація мого листа до редакції у зв’язку зі статтею Шандрука, але я повинен наперед зазначити, що такий лист був би дуже неприємним документом для певних кіл». Така погроза, певно, стала для редактора неприємним сюрпризом, тому в листі від 8 грудня 1965 року він ще раз пояснював: «Я дуже боюся, що у справі ген. Шандрука є якесь непорозуміння з Вашого боку. Я не намагався вибілювати або пояснювати діяльність ген. Шандрука, бо це не є завданням польського журналу. Ген. Шандрук був польським офіцером за контрактом, з гарним послужним списком, а також з дуже гарними результатами Вересневої кампанії 1939 року. Саме за цю кампанію його було нагороджено Virtuti Militari. Ця відзнака викликала нечувану кампанію комуністичної та радянської преси. Тому я вважав необхідним і власне демократичним — представити цю справу об’єктивно, якщо ми говоримо про причини відзнаки і дати Шандрукові можливість представити свою позицію. (...) Я маю глибоке переконання, що моя поведінка є слушною і справедливою і для мене було б дуже важко, якби попри всі ці пояснення Ви вважали б неможливою подальшу співпрацю з «Культурою». Попри все це, Левицький призупинив співпрацю з «Культурою» майже на п’ять років, а в якийсь момент навіть пропонував створити групу, яка б оцінювала матеріали, що стосуються українських питань, у якій він бачив поруч з собою Богдана Осадчука і Івана Кошелівця. Це було абсолютно неприйнятним для Ґедройця та, вірогідно, загострило форму його відповіді від 13 березня 1966 року: «Що стосується Шандрука, я нічого не можу додати до того, про що писав Вам раніше. Я не для того сиджу в еміграції і борюся проти комунізму і його методів, щоб самому використовувати їхні методи. Я не входжу в суть справи, тому що не знаю її і не є компетентним для її оцінювання. Ген. Шандрук був польським офіцером за контрактом, він отримав найвищу військову відзнаку, його атакували і я вважав справедливим і зрозумілим те, що дав йому можливість захиститися. (...) Можливо хибно, але такою є для мене демократія».    

За певний час справа затихла, а сам Шандрук бачив у цьому принципову участь редактора «Культури»: «Звісно, ти знаєш, що твої земляки хотіли мене повісити за ВМ (Virtuti Militari – прим. авт.), а мої — заледве не повісили, але потім, після змістовного захисту редактора Є. Ґедройця, поляки замовкли, а мої співвітчизники змушені були вибачитися переді мною», — писав він у листі до п-к Станіслава Жоховського 18 січня 1968 року.

Для тих, хто хотів би ознайомитися з питанням правомірності нагородження Шандрука орденом Virtuti Militari, пропонуємо прочитати опублікований у часописі «Zeszyty Historyczne» його лист до майора Єжи Понікевського, датований 20 лютого 1947 року, в якому він, серед іншого, писав: «Отже, Пане Майоре, я не належу і ніколи не буду належати до жодної партії чи організації, я — український патріот, який бачить можливість існування української держави і, можливо, навіть нації в концепції найближчої польсько-української політичної та військової співпраці. Я воював за Польщу, бо вважав, що таким чином воюю за Україну. Я вірю, що ми більше не будемо повертатися до цього питання. А якщо знову буде потреба воювати за Польщу — я воюватиму! З тих самих причин. Крім того, я вже Вам казав, що Польща була для мене — Другою Вітчизною».